Wie Kriege beginnen. 7 große militärische Konflikte der Gegenwart

und beantwortete die Frage: Aus welchen Gründen beginnt die Kriege, wie viel sie fortsetzen und wie sie fortfahren und wie sie fortfahren und wie sie fortgesetzt werden reflektiert Situationen in der Welt und in den nationalen Interessen der Ukraine. In der Welt, die bis zum 24. Februar 2022 die meisten Ukrainer und Europäer friedlich und freundlich schienen (obwohl eine beträchtliche Anzahl von Ukrainern den Irrtum dieser These im Jahr 2014 verstanden hat), gibt es viele Konflikte.

Sie sind in unterschiedlichem Aktivitätsgraden. Einige befinden sich in der heißen Phase, andere schwelend langsam, ohne die unnötige Aufmerksamkeit der Bewohner zu erregen. In all diesen Kriegen werden Menschen, die sie sicherlich so schnell wie möglich suchen, getötet und leiden. Focus sammelte sieben topische Konflikte, von denen jede auf ihre eigene Weise einzigartig ist, und zusammen bilden sie das Weltbild von Krieg und Frieden.

Leider gibt es viel mehr Kriege auf der Welt, aber die ausgewählten Beispiele sind ursprünglich unterschiedlich und haben gleichzeitig viel gemeinsam (einige von ihnen sind sogar miteinander verbunden) und beeinflussen alle zusammen die globale Politik und beeinflussen die Weltsicherheitsarchitektur . Kurden sind die größten Menschen der Welt ohne ihren eigenen Staat (im Folgenden gefolgt von Sikh, Roma, Uigur, Katalanisch).

Sie leben kompakt in der Türkei, dem Iran, dem Irak und Syrien und nennen diese Lands Kurdistan. Es gibt ungefähr 40 Millionen Kurden auf der Welt, mehr als drei Viertel leben in Kurdistan. Der Staat mit diesem Namen sollte vor mehr als hundert Jahren gemäß den Ergebnissen des Sevre -Friedensvertrags (1920) gebildet werden.

Die Entente, die dem Osmanischen Reich auferlegt wurde, aber entscheidender Widerstand der Türken der Türken Mustafa Kemal Ataturk führte 1923 zur Unterzeichnung einer neuen Vereinbarung in Lausanne. Sie setzte sich keinen kurdischen Staat mehr vor. In dem neu geschaffenen im Osmanischen Reich wurde sogar das Wort "Kurd" verboten. Vertreter dieser ethnischen Gruppe bis zu Beginn des 21. Jahrhunderts. genannt "Berg Türken".

Alle Manifestationen ihrer Kultur und sogar des Schreibens waren streng verboten. Bereits im Jahr 2007 wurde der Bürgermeister von Dmitbakir Abdulla Demirbas aus dem Amt entfernt, um öffentliche Informationen auf Kurdisch zu drucken. Die Kurden gaben ihren Kampf um Staatlichkeit jedoch nicht auf. 1984 wurde die Situation in der Region zu einem heißen Konflikt.

Die radikalste politische Kraft der Kurden - die Kurdistan -Arbeiterpartei (RPC, gegründet 1978) - begann den bewaffneten Kampf um Unabhängigkeit. Als Reaktion darauf erklärten die türkischen Behörden das Kriegsrecht in der Region und sandten dort Strafablösungen. Bis 1995 wurden etwa 15. 000 Kurden mit den militärischen Zusammenstößen der Regierungstruppen mit den Rebellen getötet. In den folgenden Jahrzehnten wurden weitere 25. 000 getötet.

In den 1980er und 1990er Jahren nahmen bis zu 200. 000 Soldaten der türkischen Armee und etwa 5-10. 000 Kämpfer kurdischer Formationen an dem Konflikt teil. 1999 wurde er verhaftet (von Kurden) des RPC Abdulus Odzhala. Er wurde zuerst zum Tode verurteilt, aber später wurde das Urteil erweicht, was den Weg zu den Verhandlungen öffnete.

Die Erweichen der türkischen Behörden in der kurdischen Frage war durch Fortschritte bei den Verhandlungen mit der EU über die türkische Mitgliedschaft in der Organisation konditioniert. Und in Brüssel gibt es keine militärischen Operationen gegen nationale Minderheiten, und ihre Diskriminierung ist verboten. Daher wäre niemand mit einem Land ausgehandelt, in dem Menschen für Inschriften in ihrer Muttersprache inhaftiert sind.

Rezhep Erdogan, der die Partei der Gerechtigkeit und Entwicklung leitete und zu Beginn des Jahrhunderts Premierminister wurde, begann sich sogar auf die kurdische Wählerschaft zu konzentrieren, die zu dieser Zeit ziemlich extravagant aussah. Die Situation hat sich jedoch nach einer Verschlechterung der Beziehungen zur EU in der Mitte des "Zehntel" und dem Putsch von 2016 dramatisch verändert.

Dann haben die türkischen Behörden die Mitgliederverhandlungen mit der Europäischen Kommission ausgesetzt. Dementsprechend wurden alle Zugeständnisse von Kurdam eingeschränkt. Ihre Führer wurden ins Gefängnis geworfen, das RPC wurde erneut zu Terroristen erklärt, und alle, die sie unterstützen - Sponsoren des Terrorismus.

Die türkischen Truppen begannen in kurdischen Positionen im Irak und in Syrien zu schlagen (wo kurdische bewaffnete Abteilungen den Vereinigten Staaten helfen, um radikale Islamisten zu kämpfen, was diesem und so klappernden Kessel des Nahen Ostens Wärme verleiht). Außerdem verlangsamte sich die Unterstützung der Kurden fast die Einführung von Finnland und Schweden in die NATO, aber hier machte Ankara, unerwartet für alle, Zugeständnisse.

In anderen Aspekten der kurdischen Politik ist die Erdogan -Regierung jedoch die unvereinbarste Position. Er bestreitet kategorisch die Staatlichkeit sowohl Kurdam, die in der Türkei (etwa 20 Millionen Menschen) als auch in syrischem Kurdam (ca. 3 Millionen Menschen) leben. Die türkischen Militäroperationen führen jetzt Operationen gegen das RPC außerhalb des Landes durch. So findet im Irak seit April im Gegensatz zum Willen des offiziellen Bagdads eine militärische Operation statt.

Ankara gibt an, dass es ausschließlich auf die Positionen der Kurdistan -Arbeitspartei (dh türkische Kurden ") trifft, und gleichzeitig beschuldigen die Behörden des Irak die Türken des Todes der Zivilisten. Das türkische Militär litt ebenfalls, so dass das türkische Verteidigungsministerium am 12. September den Tod von vier seines Militärs erklärte.

Angesichts der Anzahl und Bestimmung der Kurden einerseits und der Ununterbrechung der türkischen Behörden andererseits gibt es in naher Zukunft keine Konfliktbeschlüsse. Infolge des Zusammenbruchs des Osmanischen Reiches, das den Ersten Weltkrieg verlor, wurde das Territorium der modernen syrischen Arabischen Republik in die Verwaltung des siegreichen Landes übertragen. 1930 wurde die syrische Staatlichkeit verkündet.

Tatsächlich wurden diese Gebiete kolonisiert, und der Staat mit der Hauptstadt in Damaskus erhielt nach dem Zweiten Weltkrieg eine echte Unabhängigkeit. Obwohl es seinen Namen von der mächtigen Monarchie des Nahen Ostens der Antike erbte, blieben die geografischen Namen mehr als 2. 000 Jahre Geschichte aus dieser Syrien. Tatsächlich wurden auf der Karte Zeilen, die nicht die wirkliche ethnische Zivilisierung und religiöse (was besonders wichtig ist) widerspiegelten.

Obwohl 90% der Syrien -Bevölkerung Araber sind, ist die kulturelle Aufteilung vielfältiger. Unter ihnen sind 73% der sunnitischen Muslime, 10% Christen und etwa 16% der Alaviti (schiitische Sekte), zu denen die herrschende Dynastie gehört. Der Rest, fast 10%, sind Kurden, Armenier und andere ethnische Gruppen.

Der Vater des gegenwärtigen Präsidenten von Syrien Hafz Assad, der 1970 die Macht übernahm, versuchte, all dieses Konglomerat mit der weltlichen Natur des Staates und der grausamen Unterdrückung in Einklang zu bringen. So wurden während der Unterdrückung des Aufstands der radikalen islamistischen (sunnitischen Direktion) "Muslim Brothers" in Ham 1982 etwa 25. 000 Menschen getötet. Die politische Stagnation, in der das Land das 21. Jahrhundert traf.

Nach der dreißigjährigen Regel von Assad Sr. und der Übertragung von Macht in seinen Sohn verschärfte nur die bestehenden Widersprüche. Die Übertragung von Macht von Vater zu Sohn sagte auf seinen praktisch dynastischen Charakter aus. In einem oben erwähnten Land ist die Mehrheit der Bevölkerung die Konzentration aller Macht in der Alawit-Dynastie signifikant verschärft die Konfrontation mit ethno-religiösem Boden. Syrien hat Syrien keinen Optimismus erweitert.

Die Zeiten des Panarabismus, an dem das Hafz Assad -Regime stattfand. Der Nahe Osten des 21. Jahrhunderts traf sich gegen den Hintergrund des wachsenden Einflusses der Golfmonarchien, für die die Konfrontation zwischen dem schiitischen Iran relevanter war als der israelisch-palästinensische Konflikt. Und im Laufe der Zeit nahm dieser Trend nur zu. Der Verwaltungsrat des jüngeren Assad hat die Situation nur verschärft.

Er versuchte, den "arabischen Sozialismus" in eine Marktwirtschaft zu reformieren und zu verwandeln. Bashar Assad beseitigte bestehende staatliche Monopole, die Privatisierung war jedoch undurchsichtig. Der Betreiber von Zakhari Luba im Nahen Osten stellt fest, dass sich die meisten ehemaligen staatlichen Ressourcen auf die Hände in der Nähe des herrschenden Oberteils konzentriert haben.

Darüber hinaus überlebte Syrien 2006-2010 auch die beispiellose Dürre, die die wirtschaftliche Situation des Wohlergehens der Bevölkerung erheblich beeinflusste. Dieser Zustand war zusammen mit sozialen Problemen einem Pulverfass, das nur auf seinen Funken wartet. Der Funke brach 2011 aus, als die Protestwelle des arabischen Frühlings Syrien erreichte. Mehrere Teenager in der Stadt Deraa schrieben einen regierungsfeindlichen Slogan an der Wand.

Die Polizei verhaftete sie und folterte sie, dass sie von Verwandten und Bekannten der Kinder empört sei, die für die Demonstration herauskamen. Ihre Beschleunigung war über bereits bekannte Demonstranten empört, was eine lawinenähnliche Wirkung verursachte. Am Ende ging alles zu bewaffneten Zusammenstößen mit Regierungstruppen und der Gefangennahme der Rebellen unter der Kontrolle ganzer Siedlungen, die die Ideen des radikalen Islam verbreiteten.

Unter ihnen ist al-Qaida, die die Jabgat An-Nugasra-Gruppe und den Islamischen Staat Irak bildete, der zuvor von Al-Qaida abgebrochen war. Gleichzeitig erkannten die USA, die Europäische Union und einige arabische Staaten die syrische Regierung im Exil an und halfen ihr, ihre eigene Armee von den aktivsten Demonstranten und Überläufern durch Regierungskräfte zu bilden. Syrische Kurden sind ein separater großer Strom der Oppositionsbewegung von Bashar al -Assad.

Zahlreiche kleinere Gruppen lehnten auch die syrischen Behörden ab. Bereits in den ersten Monaten des Konflikts überquerten die gesamten Städte die Aufständischen, von denen die größte die Stadt Aleppo war. Als Reaktion darauf begann das Assad -Regime, chemische Waffen gegen Aufständische zu verwenden, insbesondere im Gebiet der großen Städte, in denen Zivilisten darunter litten.

Im Jahr 2013 waren die Vereinigten Staaten bereit, Gewalt gegen die syrischen Behörden einzusetzen, wurden jedoch von der Russischen Föderation aufgegeben, die in zwei Jahren Truppen in Syrien einführte. Zu dieser Zeit war das Assad -Regime in Schwierigkeiten, und sein Sturz schien ziemlich real. Die mächtigste Kraft unter den unterschiedlichen Rebellenstreitkräften seit 2014 war jedoch bereits IDIL, die die Gebiete Ostsyriens und des Westirak kontrollierte.

Es war die Bedrohung durch die Ankunft der Macht, die von den sehr radikalen und grausamen Islamisten der Russischen Föderation als Anlass für die Einführung von Truppen eingesetzt wurde. Mit Hilfe des russischen Luftfahrt und des iranischen Stellvertreters bis 2018 konnten die Regierungstruppen die Kontrolle über den größten Teil des Landes wiederherstellen.

Im Nordosten wurde jedoch im Kampf gegen ISIL - Abteilung von kurdischen Peshmergs kurdischen Selbstverteidigung, unterstützt, die von den Vereinigten Staaten unterstützt werden, aber es vorzieht, die Türkei zu zerstören. Letztere stellte schließlich seine Truppen ein, um eine Pufferzone zwischen Kurden und türkischen Grenzen zu schaffen.

Im Frühjahr 2022 erklärte der türkische Präsident Recep Erdogan seine Absicht, die Grenzen des kontrollierten Gebiets zu erweitern, und rechtfertigte es durch die Verfolgung der Kämpfer der Kurdistan -Arbeiterpartei. Dies wird jedoch in den von Pashmer kontrollierten Gebieten geschehen. Am 17. August begann der Beschuss der von den türkischen Behörden festgelegten Gebiete.

Danach verbreiteten sich Gerüchte, dass Erdogan mit Bashar Assad zu erneuern begann, aber der offizielle Ankara widerlegt sie jetzt. Niemand kann sagen, wie viel Krieg gegen alle in Syrien. In den Ländern dieses Bundesstaates Naher Osten sind viele großartige Spieler zum Leben erweckt. Und dies kann einen Konflikt verzögern, der länger als zehn Jahre dauert. Im benachbarten Irak mit Syrien gibt es keine Stabilität. Aus den späten 70ern des 20. Jahrhunderts.

Dort usurpte er die Kraft von Saddam Hussein. In den Jahren 1980-1988 führte er Krieg mit dem Hauptfeind der Vereinigten Staaten im Region-Iran. Nach dem Ende des Krieges beschloss Saddam, Kuwait annektieren, was die Wut gegen ehemalige Überseefreunde verursachte, wobei die Vereinigten Staaten mit Verbündeten die Truppen eines unachtsamen Diktators innerhalb des Rahmens Un Nr. 678 besiegten, was den Kuwait erlaubte Staaten, um alle Mittel anzuwenden, um den Konflikt zu beenden.

Bereits im Frühjahr 1991 wurde die Resolution Nr. 687 verabschiedet, die gegen den Staat weitere Beziehungen zu irakischen Sachen auferlegt wurden wurden in den 1980er Jahren der Seite des Regimes ausgesetzt. Im Norden des Landes). Diese Vorstellung von Zusammenarbeit mit der UN über die Kontrolle dieses Arsenals. In Absatz 34 dieser Entschließung wurden die Bedingungen für die Umsetzung des Dokuments definiert.

In den nächsten 12 Jahren war der Irak in fast vollständiger wirtschaftlicher Isolation. Schließlich beschloss George Bush Jr. , sein Vater zu beenden und das Regime von Hussein 2003 zu verändern. Der Grund für den Krieg war die Zurückhaltung des Irak, mit der UNO bei der Kontrolle der Waffenkontrolle über Massenvernichtung zusammenzuarbeiten. Das heißt, ein Verstoß gegen die Resolutionen 687 und einstimmig vom UN -Rat der Resolution Nr.

1441 verabschiedet, der nach Angaben der USA und ihren Verbündeten feststellte, dass die vorherigen Resolutionen verletzt wurden, einschließlich Resolutionen 687. Der damalige Kommentator der internationalen Ausgabe von Internationaler Herald Tribune Dajuzi Ignatius . : Entwaffne oder sterben. Aber die Abrüstung würde schließlich zur zweiten Option führen, angesichts der Haltung gegenüber dem Regime des gewöhnlichen Iraks nach den Jahren des Staates unter Sanktionen und Repression.

Die Vereinigten Staaten sagten, sie habe ihnen die Erlaubnis gegeben, Gewalt anzuwenden. Es wurden jedoch keine Massenvernichtungswaffen im Irak gefunden. US -Truppen wurden im September 2010 aus dem Irak zurückgezogen. Nach der DE -Besetzung des Landes konnte Bagdad die geopolitischen Herausforderungen der Region selbst nicht bewältigen. Im Jahr 2014 fanden das ehemalige Militär und Beamte von Saddam Hussein statt.

Unter der Schirmherrschaft von Idil beschlagnahmten sie den westlichen Teil des Landes und zogen nach Bagdad. Die Hauptstadt wurde vom iranischen Stellvertreter unter der Leitung von General Kasma Suleimani gerettet. So war die Hauptkonsequenz der siebenjährigen Besetzung des Irak durch amerikanische Truppen die Erfassung des Landes unter iranischer Kontrolle, dem Hauptfeind der Vereinigten Staaten.

Am Ende bildete das Washington eine Koalition von Dutzenden von Ländern, und der Irak wurde 2017 veröffentlicht. Besonders in diesem Kampf der Kurden, der nach der Ausweisung von Idil aus dem Irak ihr eigenes Land in ihrem kompakten Wohnsitz in ihrem kompakten Wohnsitz proklamierte. Die territoriale Integrität des Irak, die Vereinigten Staaten und die internationale Gemeinschaft haben den kurdischen Staat nicht anerkannt. Die Situation des Irak ist jedoch schwierig.

Es gibt keine politische Stabilität. Normaler Dialog zwischen den wichtigsten ethno -religiösen Gruppen - Sunites, Schiiten und Kurden - auch. Obwohl es im Irak keine aktiven Kämpfe gibt, sieht die Rückkehr des ISIL (oder des radikalen Islam in einer anderen Form) als die Verschlechterung der Situation im nicht anerkannten Kurdistan sehr wahrscheinlich aus. Massen anti -iranische Demonstrationen sind derzeit im Land.

Ende August machten sich die Demonstranten sogar in die Grüne Zone (Regierungskoratal in Bagdad), nachdem sie eine politische Karriere als Führer der irakischen Schiiten (proamerikanisch, nicht proiranisch) Muktada al-Sadr abgeschlossen hatten. Dann wurden Dutzende von Menschen bei Zusammenstößen mit Regierungstruppen getötet. Obwohl die Situation vorübergehend beruhigt ist, steht der Irak kurz vor einer anderen Destabilisierung mit ernsthaften vorhersehbaren Konsequenzen.

Weil der Konflikt nicht erschöpft ist und keine der politischen Gruppen bereit ist, den friedlichen Weg weichen. Um die Wende des neunzehnten/xx -Jahrhunderts. Die Welt hat die Macht der zionistischen Bewegung gewonnen, die die Idee bekannte, die Juden in das historische Heimatland zurückzubringen. Es bedeutete dem Osmanischen Reich untergeordnet und bewohnte (aus dem vii -Jahrhundert) das Territorium Palästinas, in dem jüdische Staaten im Jahr Jahrtausend v. Chr. Existierten.

Mit dem Übergang des Territoriums Palästinas unter der britischen Kontrolle über die Ergebnisse des Ersten Weltkriegs verschärfte sich die zionistische Bewegung nur. Dies führte zu Konflikten mit der lokalen arabischen Bevölkerung und eskalierte sogar einen arabischen Aufstand von drei Jahren, der 1936 von britischen Truppen unterdrückt wurde.

Die britischen Behörden wollten unnötige Spannungen in der erfüllenden Region der Region vermeiden, und versuchten, den Prozess der Besiedlung des Territoriums durch Juden zu verlangsamen. Alle veränderten den Zweiten Weltkrieg, als eine beträchtliche Anzahl von Vertretern des jüdischen Volkes illegal nach Palästina ausgewandert war. 1945 wurden die Zionisten von den Vereinigten Staaten unterstützt.

Es stellte sich heraus, dass sich die Region der britischen Herrschaft in der Region näherte. Seine Zukunft musste jedoch die UN entscheiden. Zwei Varianten Palästinas - die Konföderation von Arabern und Juden oder die Bildung von zwei unabhängigen Staaten wurden vorbereitet. Bei einer Sitzung der Generalversammlung der Vereinten Nationen am 29. November 1947 wurde die zweite Option verabschiedet - die Gründung eines jüdischen Staat % vom Land.

Jerusalem musste unter internationaler Kontrolle bleiben und für beide Völker offen. Das Problem war, dass 1947 in Palästina doppelt so viele Araber wie Juden lebte. Sobald Palästina den letzten britischen Soldaten am Tag vor dem Staat verließ, erklärte Israel gleichzeitig 6 arabische Staaten - Ägypten, Transjordanien, Syrien, Libanon, Saudi -Arabien und Jemen. Die ersten vier aus der Liste dieser Länder führten Truppen in Palästina ein.

Dies war nur die erste der gesamten Serien von arabisch-israelischen Kriegen, die im xx-Jahrhundert stattfanden. Es endete mit der Besetzung des jüdischen Staatsteils der Gebiete, die nach der Lösung der UN -Generalversammlung arabisch sein sollten. Де-факто резолюція від 29 листопада 1947 р. так ніколи й не була втілена у життя.

Практично після кожної нової агресії арабів проти єврейської держави, Ізраїль захоплював все новіші території. Так, після Шестиденної війни 1967 р.

Ізраїль окупував у кілька разів більшу територію, ніж його власна площа — Синайський півострів, Сектор Гази, Західний берег річки Йордан та Голанські висоти. Уряд єврейської держави заявив, що поверне ці землі, якщо арабські держави визнають його право на існування.

У відповідь араби почали масово вступати до лав утвореної у 1964 р. Організації визволення Палестини (ОВП). У 70-80-х рр.

вона набула значної популярності серед світової спільноти, навіть попри те, що для досягнення своїх цілей не гребувала здійснювати теракти проти євреїв як у Палестині, так і за її межами. Врешті у 1988 р.

лідер ОВП Ясір Арафат оголосив про створення незалежної Палестинської держави. Бувши мудрим політиком, уже через місяць після того він відмовився від терористичної діяльності та почав шукати можливості для мирних переговорів з Ізраїлем. 13 вересня 1993 р.

у Вашингтоні за посередництва президента США Білла Клінтона Іцхак Рабин від імені Ізраїлю та Ясір Арафат від імені Палестини підписали угоду про утворення Палестинської автономії.

Після цього Ізраїль вивів свої війська з територій Західного берегу річки Йордан та Сектора Гази. Палестина отримала самоуправління, але не визнання. Обидва народи неоднозначно сприйняли цю угоду. 4 листопада 1995 р.

єврейський націоналіст убив прем’єра Рабина, помстившись за визнання Палестинської автономії. У наступні десятиліття Ізраїль неодноразово окуповував територію автономії. Проте до анексії більше не вдавався.

Водночас спірні території активно освоюються єврейськими колоністами. Врешті за підтримки США Ізраїль добився визнання значною кількості країн анексії Східного Єрусалиму та перенесення туди посольств (тобто фактичне визнання міста столицею єврейської держави). У 2020 р.

були підписані Авраамові угоди, що покликані нормалізувати відносини між Ізраїлем та арабськими країнами. За останні два роки між Ізраїлем та Палестиною відбулося два яскравих конфлікти із взаємними обстрілами територій та жертвами з обох сторін.

Останній завершився на початку серпня 2022 року черговим перемир’ям. Та чи протримається воно хоча б до наступного року? Остаточне завершення конфлікту у близькій перспективі не передбачається, оскільки не видно предмету для компромісу.

Проте, найімовірніше, Ізраїль знайде спосіб домовитися з провідними арабськими державами та анексує усі цінні землі регіону. При утворенні Закавказьких республік СРСР не врахував реального розселення місцевих етносів.

Коли радянська влада суттєво ослабла у 1988 році у місцях компактного проживання вірмен на території Азербайджанської РСР розпочалися сутички між вірменами та азербайджанцями. Це був перший міжетнічний конфлікт на території СРСР, який розпочався ще до його розпаду.

22 лютого 1988 р. після заяви Ради народних депутатів у Карабасі (20 лютого) про намір приєднатися до Вірменії в Аскерані (Нагірний Карабах) відбулася перша велика сутичка між вірменами та азербайджанцями. Останні заявили про двох загиблих.

У відповідь через 5 днів відбувся вірменський погром в м. Сумгаїті (передмістя Баку), де офіційно загинуло 32 людини, проте вірмени заявляють про сотні жертв.

Це стало поворотним моментом конфлікту, який до розпаду СРСР залишався вуличним (тобто не було прямих військових зіткнень). Вірмени почали залишати Азербайджан, натомість азербайджанці тікали з Вірменії та Карабаху.

З розпадом СРСР протистояння переросло у повноцінну війну між обома державами, яка завершилася повною перемогою Вірменії — було окуповано близько 20% території Азербайджану. Близько мільйона людей стало біженцями (870 тис.

азербайджанців покинули регіон конфлікту та саму Вірменію, а близько 300 тис. вірмен покинули Азербайджан). Єреван не став анексовувати окуповані території.

Він не визнав незалежність Карабаху, але залишив окупованими крім самої невизнаної республіки ще й "буферні райони", що сполучають Вірменію з регіоном. До 2020 року жодна держава світу так і не визнала Карабах.

Проте конфлікт був замороженим і де-факто Нагірний Карабах контролювався Вірменією, хоча відповідно до норм міжнародного права усі ці райони є і були законними територіями Азербайджану. При цьому владу в самій Вірменії контролював "карабаський клан".

Саме в Степанакерті (столиці невизнаного Карабаху) народилися другий та третій президенти Вірменії Роберт Кочарян та Серж Саргсян, які встановили авторитарний режим правління у країні з 1998 по 2018 роки.

За два десятиліття замороження конфлікту багатий нафтою Азербайджан суттєво переозброївся. Баку цікавив доступ до передових військових технологій, який він отримав, співпрацюючи з Ізраїлем, Туреччиною і, що цікаво, продовжуючи зберігати дружні відносини з РФ.

Москва постачала озброєннями обидві сторони. Інша річ, що для Вірменії РФ була чи не єдиним постачальником. Вперше свої м'язи Баку продемонстрував у 2016 р. Тоді азербайджанська армія зайняла кілька прикордонних висот.

Сприятливі часи для повномасштабного наступу настали після падіння в результаті масових протестів "карабаського клану" у Вірменії. Новий прем’єр-міністр країни Нікол Пашинян сам не мав жодного стосунку до Карабаху. Також він виявився достатньо далеким до Путіна.

У той самий час Азербайджан суттєво зблизився з Туреччиною, яка стала новим регіональним лідером. Кращих умов годі було чекати, і наприкінці вересня 2020 року азербайджанська армія пішла в наступ.

В результаті 44-денної війни Баку повернув під свій контроль усі "буферні райони" та частину Карабаху. Решту території невизнаної республіки зайняли російські миротворці.

Після підписання угоди у листопаді 2020 року вірмени масово залишали території, що мали відійти Азербайджану.

Журналісти фіксували факти спалення власної нерухомості, також вивозилися навіть вікна та двері з кафе, ресторанів, за вірменський кордон переганяли череди корів та овець. Звільнені території заселяють азербайджанці.

Символом нового життя офіційний Баку прагне зробити місто Шуша (взяття якого азербайджанськими військами на початку листопада 2020 році визначило переможця війни).

За менше як рік часу Азербайджан встиг спорудити пряму дорогу з Баку до міста та звести у ньому новий аеропорт.

Проте відкритими залишаються питання збереження вірменської культурної спадщини, адже цей народ віддавна проживав на цих землях і залишив чимало архітектурних пам’яток.

Показовою може стати ситуація з реставрацією Собору Святого Христа Всеспасителя, який постраждав від бойових дій. Азербайджанська влада обіцяє його реставрувати, відповідно до радянських документів, де не містяться згадки про вірмен.

Також у місті швидкими темпами споруджуються мечеті. З 2020 року сторони періодично обстрілюють одна одну. Останніми днями відбувається чергове загострення.

Воно вирізняється тим, що обстріли відбуваються вже не на спірних територіях, а безпосередньо на Вірмено-азербайджанському кордоні. Фокус стежить за розвитком подій. Наразі конфлікт знову заморожено, проте вже на умовах Азербайджану.

Вірменія повністю втратила контроль за усіма окупованими на початку 90-х рр. територіями. Проте частину Карабаху разом з невизнаною столицею контролюють російські миротворці.

Таким чином, господар Кремля продемонстрував, що Москва не бажає однозначного вирішення будь-якого конфлікту у регіонах, де вона зберігає свій вплив.

Проте є версія, що на зупинку Азербайджанського наступу не так вплинула Москва, як перемога на виборах президента США Джо Байдена, який називає себе "другом усіх вірмен". Що буде, якщо конфігурація сил за океаном знову зміниться — питання риторичне.

Після Першої світової війни Сербія як одна з країн-переможниць об’єднала народи Балкан у Королівство сербів, хорватів і словенців, яке у 1929 р. змінило назву на нейтральнішу — Югославія.

Де-факто домінуючу позицію в ньому займали серби, хоча декларувалась ідея об’єднання південних слов’ян в одну державу (звідси й назва). Але населення Югославії було вже надто строкатим.

Самі серби — православні християни, словенці та хорвати — католики, а босняки (південнослов’янський народ, який живе переважно в Боснії і Герцеговині та у прикордонні між Сербією й Чорногорією) — мусульмани.

Така збірна солянка проживала відносно мирно в умовах диктатури (упродовж 1945-1980 рр. країною залізною рукою управляв Йосип Броз Тіто).

Проте з ослабленням соціалістичного блоку й падінням авторитарних режимів у Східній Європі, ослабла влада й у Югославії (сама країна упродовж Холодної війни лавірувала між обома ворогуючими блоками). Це призвело до ефекту чайника, що вибухнув.

Накопичені десятиліттями суперечності між строкатим населенням держави вилилося у криваві етнічні чистки у різних регіонах країни, яка розпадалася.

Коли у 1991 році югославські республіки почали проголошувати суверенітет, виявилося що на території деяких з них компактно проживають серби, які стали сепаратистами у сепаратистських республіках. Така ж доля спіткала і сербів, що проживали у Боснії та Герцоговині.

Після того як новоутворену державу визнав увесь світ, серби почали фактично громадянську війну проти мусульман та католиків, що населяли країну.

Війна тривала три роки й супроводжувалася жорстокими етнічними чистками апогеєм яких стала різанина у Сребрениці, що сталася в липні 1995 р. Тоді сербські збройні формування вбили близько 8 тис. боснійців-мусульман чоловічої статі.

Врешті восени 1995 року США запросили сторони на переговори, які протривали близько місяця на закритій військовій базі у Дейтоні. Тоді серед журналістів ходив жарт, що політиків не випускали з бази, поки вони не домовляться.

У такий спосіб побачили світ Дейтонські угоди, за якими державна влада була порівну розділена між трьома етнорелігійними групами — православними сербами, босняками-мусульманами та католиками, якими переважно є хорвати.

При цьому, босняки та хорвати були об’єднані в одну адміністративну одиницю, що займає 51% території держави, відповідно сербська автономія охопила 49% площі країни. Тобто хоча членів президії є три, автономних адміністративних утворень — лише два.

Обоє з них наділені своєю вертикаллю влади. Католико-мусульманська територія делегувала двох представників до вищого виконавчого органу — президії (що заміняє президента), а Сербська Країна — одного. Тобто в державі замість президента утворився триєдиний глава.

А розсудити їх мав спецпредставник ООН, який практично зосередив у своїх руках політичну владу. Цікаво, що конституція Боснії та Герцоговини виявилася додатком до Дейтонських угод.

Наступна чверть століття існування цієї держави показала неефективність такої системи державної влади. Адже президія демонструвала вкрай низьку функціональність. Фактично кожна автономія керувалася окремо.

Це лише віддаляло країну від католико-мусульманського конгломерату. У 2021 році Росія заблокувала призначення чергового представника ООН, що з новою силою запалило конфлікт. Боснійські серби всю осінь демонстрували м'язи, проводячи військові навчання.

Допомогти "братам" готовий і Белград. Зараз лідер боснійських сербів Мілорад Додік повертається до риторики погроз напередодні парламентських виборів у країні, що мають відбутися 2 жовтня. З великою ймовірність тоді можна очікувати чергової хвилі загострення ситуації.

Багато в чому подальша доля регіону залежить від результатів війни в Україні. Сербський реваншизм доволі значний, що сприяє потенційному розгортанню конфлікту, проте у випадку поразки РФ Сербія сама не наважиться на ескалацію.

Активні бойові дії тривають в Центральноафриканській республіці з 2013 року. Тоді повстанці звинуватили чинного президента Франсуа Бозізе у недотриманні мирних угод, які були підписані у 2007 році. За ними влада гарантувала амністію учасникам повстанської групи Seleka.

У такий спосіб припинилося попереднє загострення, яке тривало з 2001 року. У 2013 р. повстанці рушили на столицю Бангі та почали терор проти немусульманського населення (більшість групи Seleka — мусульмани).

У відповідь християни республіки почали формувати загони самооборони, які теж запам'яталися етнічними чистками проти представників інших етнорелігійних груп.

Реагуючи на ці криваві події, ООН ввела ембарго на постачання зброї до країни, а Франція ввела війська для захисту законного уряду.

Проте більшість території країни залишилися під контролем християнських та мусульманських повстанських угрупувань, які продовжили воювати між собою. Місія французьких військових завершилася через три роки.

Одразу після виводу французького контингенту повстанці Seleka намагалися зашкодити вступити на посаду новообраному президенту Фостен-Аршану Туадера. Тоді керівник країни звернувся за допомогою до Російської Федерації.

Москва залюбки прийняла запит в обмін на контроль за корисними копалинами країни — переважно золотом та діамантами. Навчальна російська військова місія була затверджена ООН у 2017 р. Офіційно російські військові інструктори готують персонал урядової армії ЦАР.

Проте за неофіційною інформацією у країні також діють спецпідрозділи так званої приватної військової компанії (ПВК) "Вагнер", які охороняють місця видобутку корисних копалин, зокрема, діамантові шахти.

У 2018 році бійці компанії Вагнера "засвітили" свою базу, якою виявилася колишня резиденція імператора Центральноафриканської імперії, диктатора-людожера Бокасси, що правив країною 50 років тому.

Влітку того ж року неподалік цього місця за загадкових обставин було вбито членів російської знімальної групи, які за день до своєї смерті заїжджали на цю базу з метою зняти сюжет до документального фільму про ПВК "Вагнер", проте їм не дозволили проводити зйомки через начебто відсутню акредитацію.

Журналіст Орхан Джемаль, оператор Кирило Радченко та режисер Олександр Расторгуєв займалися зйомкою фільму про вагнерівців у ЦАР на замовлення "Центру управління розслідуваннями" російського опозиціонера та колишнього олігарха Михайла Ходорковського.

30 липня 2018 року їх тіла знайшли на дорозі неподалік міста Сібю, що знаходиться на 200 км на північ від столиці країни м. Бангі.

Спершу вважалося, що їх вбили з метою пограбування, проте через кілька місяців близькі до Михайла Ходорковського приватні розслідувачі заявили, що до вбивства причетні саме члени ПВК "Вагнер".

У січні 2022 року посол РФ у ЦАР заявив, що знімальну групу вбили представники місцевого угрупування повстанців. Питання щодо цього загадкового вбивства залишається відкритим.

Зважаючи на високий рівень недовіри між різними суб'єктами розслідуваннями, навряд чи колись буде представлена версія подій, що задовольнить усіх зацікавлених. У 2019 р. за допомогою найманців уряд ЦАР, завдавши ударів по силах повстанців, всадив їх за стіл переговорів.

Було підписано Хартумське перемир’я із 14 повстанськими групами. Напередодні чергових виборів у 2021 р. Франсуа Бозізе був відсторонений від виборів через накладені на нього санкції ООН у зв’язку зі звинувачення у порушенні прав людини.

Тоді він разом з 6-ма повстанськими групами оголосив про намір зірвати вибори (цікаво, що це ті ж мусульманські бойові загони, що воювали з Бозізе у 2013 році!).

Проти них виступили урядова армія і, за неофіційними джерелами, та сама група Вагнера, яка наростила сили шляхом переведення підрозділів з Лівії та інших африканських держав.

Навесні вагнерівці завдали поразки повстанським силам та впритул наблизилися до їх опорних пунктів. При цьому міжнародні організації звинувачують ПВК "Вагнер" у численних випадках незаконних викрадень людей, катуванні та інших формах порушення основних прав людини.

Після початку російського вторгнення в Україну ЄС та Франція припинили надавати фінансову допомогу уряду ЦАР, поки він не доведе, що ці кошти не спрямовуються на оплату послуг найманців.

Проте схоже, що російські найманці вже самі себе забезпечують — останні пів року з ЦАР надходить інформація про розграбування золотодобувних шахт бойовиками ПВК про це раніше заявляв і Державний секретар США.

Хоча вперше за двадцять років уряду вдалося суттєво надламати сили повстанців, швидкої розв’язки у війні не видно. Ще більш туманним видається майбутнє присутності російських найманців у ЦАР тоді, коли Москва потребує їхніх послуг в Україні.

У світі зараз достатньо багато активних гарячих конфліктів. В них усіх різна історія та свої особливості й колорит. Проте є й спільні риси.

У кожному з описаних конфліктів окрім безпосередніх учасників присутні ще й "сторонні гравці" — регіональні держави або світові гегемони, які не беруть безпосередньої участі, проте суттєво впливають на їх перебіг.